Держави – члени Співдружності Незалежних Держав, учасники цієї Конвенції, які надалі іменуються Договірні Сторони,
виходячи з прагнення забезпечити громадянам Договірних Сторін та особам, які проживають на територіях, надання у всіх Договірних Сторонах щодо особистих та майнових прав такого ж правового захисту, як і власним громадянам,
надаючи важливого значення розвитку співробітництва у сфері надання установами юстиції правової допомоги у цивільних, сімейних та кримінальних справах, домовилися про нижченаведене:
Розділ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
Частина I. Правовий захист
Стаття 1. Надання правового захисту
1. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також особи, які проживають на її території, користуються на територіях всіх інших Договірних Сторін щодо своїх особистих та майнових прав таким же правовим захистом, як і власні громадяни даної Договірної Сторони.
2. Громадяни кожної з Договірних Сторін, а також інші особи, які проживають на її території, мають право вільно та безперешкодно звертатися до судів, прокуратури, органів внутрішніх справ та інших установ інших Договірних Сторін, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи (далі – установи юстиції), можуть виступати в них, подавати клопотання, пред’являти позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих же умовах, що й громадяни даної Договірної Сторони.
3. Положення цієї Конвенції застосовуються також і до юридичних осіб, створених відповідно до законодавства Договірних Сторін.
Стаття 2. Звільнення від сплати мита та відшкодування витрат
1. Громадяни кожної з Договірних Сторін та особи, які проживають на її території, звільняються від сплати та відшкодування судових та нотаріальних мит і витрат, а також користуються безоплатною юридичною допомогою на тих же умовах, що й власні громадяни.
2. Пільги, передбачені в пункті 1 цієї статті, поширюються на всі процесуальні дії, що здійснюються у даній справі, включаючи виконання рішення.
Стаття 3. Подання документа про сімейний та майновий стан
1. Пільги, передбачені статтею 2, надаються на підставі документа про сімейний та майновий стан особи, яка порушує клопотання. Цей документ видається компетентною установою Договірної Сторони, на території якої має місце проживання або місце перебування заявник.
2. Якщо заявник не має на території Договірних Сторін місця проживання або місця перебування, то достатньо подати документ, виданий відповідним дипломатичним представництвом або консульською установою Договірної Сторони, громадянином якої він є.
3. Установа, яка виносить рішення за клопотанням про надання пільг, може зажадати від установи, що видала документ, додаткові дані або необхідні роз’яснення.
Частина II. Правова допомога
Стаття 4. Надання правової допомоги
1. Установи юстиції Договірних Сторін надають правову допомогу у цивільних, сімейних та кримінальних справах відповідно до положень цієї Конвенції.
2. Установи юстиції надають правову допомогу й іншим установам у справах, зазначених у пункті 1 цієї статті.
Стаття 5. Порядок зносин
При виконанні цієї Конвенції компетентні установи юстиції Договірних Сторін зносяться одна з одною через свої центральні, територіальні та інші органи, якщо тільки цією Конвенцією не встановлено інший порядок зносин. Договірні Сторони визначають перелік своїх центральних, територіальних та інших органів, уповноважених на здійснення безпосередніх зносин, про що повідомляють депозитарія.
Стаття 6. Обсяг правової допомоги
Договірні Сторони надають одна одній правову допомогу шляхом виконання процесуальних та інших дій, передбачених законодавством запитуваної Договірної Сторони, зокрема: складання та пересилання документів, проведення оглядів, обшуків, вилучення, передачі речових доказів, проведення експертизи, допиту сторін, третіх осіб, підозрюваних, обвинувачених, потерпілих, свідків, експертів, розшуку осіб, здійснення кримінального переслідування, видачі осіб для притягнення їх до кримінальної відповідальності або приведення вироку до виконання, визнання та виконання судових рішень у цивільних справах, вироків у частині цивільного позову, виконавчих написів, а також шляхом вручення документів.
Стаття 7. Зміст і форма доручення про надання правової допомоги
1. У дорученні про надання правової допомоги повинні бути зазначені:
а) найменування запитуваної установи;
б) найменування запитуючої установи;
в) найменування справи, за якою запитується правова допомога;
г) імена та прізвища сторін, свідків, підозрюваних, обвинувачених, підсудних, засуджених або потерпілих, їх місце проживання та місце перебування, громадянство, заняття, а у кримінальних справах також місце та дата народження і, по можливості, прізвища та імена батьків; для юридичних осіб – їх найменування, юридична адреса та/або місцезнаходження;
д) за наявності представників осіб, зазначених у підпункті “г”, їх імена, прізвища та адреси;
е) зміст доручення, а також інші відомості, необхідні для його виконання;
ж) у кримінальних справах також опис та кваліфікація вчиненого діяння та дані про розмір шкоди, якщо вона була заподіяна внаслідок діяння.
2. У дорученні про вручення документа повинні бути також зазначені точна адреса отримувача та найменування документа, що вручається.
3. Доручення повинно бути підписане та скріплене гербовою печаткою запитуваної установи.
Стаття 8. Порядок виконання
1. При виконанні доручення про надання правової допомоги запитувана установа застосовує законодавство своєї країни. На прохання запитуючої установи вона може застосувати і процесуальні норми запитуючої Договірної Сторони, якщо тільки вони не суперечать законодавству запитуваної Договірної Сторони.
2. Якщо запитувана установа не компетентна виконати доручення, вона пересилає його компетентній установі та повідомляє про це запитуючу установу.
3. На прохання запитуючої установи запитувана установа своєчасно повідомляє їй та заінтересованим сторонам про час і місце виконання доручення, з тим щоб вони могли бути присутніми при виконанні доручення відповідно до законодавства запитуваної Договірної Сторони.
4. У разі, якщо точна адреса зазначеної в дорученні особи невідома, запитувана установа вживає відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої вона знаходиться, необхідних заходів для встановлення адреси.
5. Після виконання доручення запитувана установа повертає документи запитуючій установі; у тому випадку, якщо правова допомога не могла бути надана, вона одночасно повідомляє про обставини, які перешкоджають виконанню доручення, і повертає документи запитуючій установі.
Стаття 9. Вивезення свідків, потерпілих, цивільних відповідачів, їх представників, експертів
1. Свідок, потерпілий, цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представник, а також експерт, який за викликом, врученим установою запитуваної Договірної Сторони, з’явиться до установи юстиції запитуючої Договірної Сторони, не може бути, незалежно від свого громадянства, притягнутий на її території до кримінальної або адміністративної відповідальності, взятий під варту і підданий покаранню за діяння, вчинене до перетину її державного кордону. Такі особи не можуть бути також притягнуті до відповідальності, взяті під варту або піддані покаранню у зв’язку з їх свідченнями або висновками як експертів у зв’язку з кримінальною справою, яка є предметом розгляду.
2. Особи, зазначені в пункті 1 цієї статті, втрачають передбачену цим пунктом гарантію, якщо вони не залишать територію запитуючої Договірної Сторони, хоча й мають для цього можливість до закінчення 15 діб з того дня, коли допитуюча його установа юстиції повідомить їм, що надалі в їхній присутності немає необхідності. У цей строк не зараховується час, протягом якого ці особи не з власної вини не могли залишити територію запитуючої Договірної Сторони.
3. Свідку, експерту, а також потерпілому та його законному представнику запитуючою Договірною Стороною відшкодовуються витрати, пов’язані з проїздом та перебуванням у запитуючій державі, а також неодержана заробітна плата за дні відволікання від роботи; експерт має також право на винагороду за проведення експертизи. У виклику має бути зазначено, які виплати мають право отримати викликані особи; за їхнім клопотанням установа юстиції запитуючої Договірної Сторони виплачує аванс на покриття відповідних витрат.
4. Виклик осіб, зазначених у пункті 1 цієї статті, які проживають на території однієї Договірної Сторони, до установи юстиції іншої Договірної Сторони не повинен містити погрози застосування засобів примусу в разі неявки.
Стаття 10. Доручення про вручення документів
1. Запитувана установа юстиції здійснює вручення документів відповідно до порядку, що діє в її державі, якщо документи, що вручаються, написані її мовою або російською мовою чи супроводжуються перекладом на ці мови. В іншому випадку вона передає документи одержувачу, якщо він згоден добровільно їх прийняти.
2. Якщо документи не можуть бути вручені за адресою, зазначеною в дорученні, запитувана установа юстиції з власної ініціативи вживає заходів, необхідних для встановлення адреси. Якщо встановлення адреси запитуваною установою юстиції виявиться неможливим, вона повідомляє про це запитуючу установу та повертає їй документи, що підлягають врученню.
Стаття 11. Підтвердження вручення документів
Вручення документів засвідчується підтвердженням, підписаним особою, якій вручено документ, і скріпленим офіційною печаткою установи, що запитує, та містить зазначення дати вручення і підпис працівника установи, яка вручає документ, або іншим документом, виданим цією установою, в якому мають бути зазначені спосіб, місце і час вручення.
Стаття 12. Повноваження дипломатичних представництв і консульських установ
1. Договірні Сторони мають право вручати документи власним громадянам через свої дипломатичні представництва або консульські установи.
2. Договірні Сторони мають право за дорученням своїх компетентних органів допитувати власних громадян через свої дипломатичні представництва або консульські установи.
3. У випадках, зазначених у пунктах 1 і 2 цієї статті, не можна застосовувати засоби примусу або погрозу ними.
Стаття 13. Дійсність документів
1. Документи, які на території однієї з Договірних Сторін виготовлені або засвідчені установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їхніх компетенцій і за встановленою формою та скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях інших Договірних Сторін без будь-якого спеціального засвідчення.
2. Документи, які на території однієї з Договірних Сторін розглядаються як офіційні документи, користуються на територіях інших Договірних Сторін доказовою силою офіційних документів.
Стаття 14. Пересилання документів про цивільний стан та інших документів
1. Договірні Сторони зобов’язуються пересилати одна одній на прохання без перекладу та безкоштовно свідоцтва про реєстрацію актів цивільного стану безпосередньо через органи реєстрації актів цивільного стану Договірних Сторін з повідомленням громадян про пересилання документів.
2. Договірні Сторони зобов’язуються пересилати одна одній на прохання без перекладу та безкоштовно документи про освіту, трудовий стаж та інші документи, що стосуються особистих або майнових прав та інтересів громадян запитуваної Договірної Сторони та інших осіб, які проживають на її території.
Стаття 15. Інформація з правових питань
Центральні установи юстиції Договірних Сторін на прохання надають одна одній відомості про чинне або таке, що діяло на їхній території, внутрішнє законодавство та про практику його застосування установами юстиції.
Стаття 16. Встановлення адрес та інших даних
1. Договірні Сторони на прохання надають одна одній відповідно до свого законодавства допомогу при встановленні адрес осіб, які проживають на їхніх територіях, якщо це необхідно для здійснення прав їхніх громадян. При цьому запитуюча Договірна Сторона повідомляє наявні в неї дані для визначення адреси особи, зазначеної в проханні.
2. Установи юстиції Договірних Сторін надають одна одній допомогу у встановленні місця роботи та доходів осіб, які проживають на території запитуваної Договірної Сторони, до яких в установах юстиції запитуючої Договірної Сторони пред’явлено майнові вимоги у цивільних, сімейних та кримінальних справах.
Стаття 17. Мова
У відносинах одна з одною при виконанні цієї Конвенції установи юстиції Договірних Сторін користуються державними мовами Договірних Сторін або російською мовою. У разі виконання документів державними мовами Договірних Сторін до них додаються засвідчені переклади на російську мову.
Стаття 18. Витрати, пов’язані з наданням правової допомоги
Запитувана Договірна Сторона не вимагатиме відшкодування витрат на надання правової допомоги. Договірні Сторони самі несуть усі витрати, що виникли при наданні правової допомоги на їхніх територіях.
Стаття 19. Відмова в наданні правової допомоги
У проханні про надання правової допомоги може бути відмовлено повністю або частково, якщо надання такої допомоги може завдати шкоди суверенітету або безпеці чи суперечить законодавству запитуваної Договірної Сторони. У разі відмови в проханні про надання правової допомоги запитуюча Договірна Сторона негайно повідомляється про причини відмови.
Розділ II. ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ У ЦИВІЛЬНИХ ТА СІМЕЙНИХ СПРАВАХ
Частина I. Компетенція
Стаття 20. Загальні положення
1. Якщо в частинах II-V цього розділу не встановлено інше, позови до осіб, які мають місце проживання на території однієї з Договірних Сторін, пред’являються, незалежно від їхнього громадянства, до судів цієї Договірної Сторони, а позови до юридичних осіб пред’являються до судів Договірної Сторони, на території якої знаходиться орган управління юридичної особи, її представництво або філія.
Якщо у справі беруть участь кілька відповідачів, які мають місце проживання (місцезнаходження) на територіях різних Договірних Сторін, спір розглядається за місцем проживання (місцезнаходженням) будь-якого відповідача за вибором позивача.
2. Суди Договірної Сторони компетентні також у випадках, коли на її території:
а) здійснюється торгівля, промислова або інша господарська діяльність підприємства (філії) відповідача;
б) виконано або має бути повністю чи частково виконано зобов’язання з договору, що є предметом спору;
в) має постійне місце проживання або місцезнаходження позивач за позовом про захист честі, гідності та ділової репутації.
3. За позовами про право власності та інші речові права на нерухоме майно виключно компетентні суди за місцезнаходженням майна.
Позови до перевізників, що випливають з договору перевезення вантажів, пасажирів та багажу, пред’являються за місцезнаходженням управління транспортної організації, до якої в установленому порядку було пред’явлено претензію.
Стаття 21. Договірна підсудність
1. Суди Договірних Сторін можуть розглядати справи і в інших випадках, якщо є письмова угода сторін про передачу спору цим судам.
При цьому виключна компетенція, що випливає з пункту 3 статті 20 та інших норм, встановлених частинами II-V цього розділу, а також з внутрішнього законодавства відповідної Договірної Сторони, не може бути змінена угодою сторін.
2. За наявності угоди про передачу спору суд за заявою відповідача припиняє провадження у справі.
Стаття 22. Взаємозв’язок судових процесів
1. У разі порушення провадження у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав у судах двох Договірних Сторін, суд, який порушив справу пізніше, припиняє провадження.
2. Зустрічний позов і вимога про зарахування, що випливають з тих самих правовідносин, що й основний позов, підлягають розгляду в суді, який розглядає основний позов.
Стаття 22-1. Прохання про участь прокурора в цивільному процесі
Прокурор однієї з Договірних Сторін має право звернутися до прокурора іншої Договірної Сторони з проханням про порушення в суді справи про захист прав і законних інтересів громадян запитуючої Договірної Сторони, про участь у розгляді таких справ або принесення до суду вищої інстанції касаційного чи часткового протесту, а також протесту в порядку нагляду на судові постанови у таких справах.
Частина II. Особистий статус
Стаття 23. Правоздатність та дієздатність
1. Дієздатність фізичної особи визначається законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.
2. Дієздатність особи без громадянства визначається за правом країни, в якій вона має постійне місце проживання.
3. Правоздатність юридичної особи визначається законодавством держави, за законами якої вона була заснована.
Стаття 24. Визнання обмежено дієздатним або недієздатним. Відновлення дієздатності
1. У справах про визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною, за винятком випадків, передбачених пунктами 2 і 3 цієї статті, компетентним є суд Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.
2. У разі, якщо суду однієї Договірної Сторони стануть відомі підстави для визнання обмежено дієздатними або недієздатним особи, яка проживає на її території та є громадянином іншої Договірної Сторони, він повідомить про це суд Договірної Сторони, громадянином якої є дана особа.
3. Якщо суд Договірної Сторони, який був повідомлений про підстави для визнання обмежено дієздатним або недієздатним, протягом трьох місяців не розпочне справу або не повідомить свою думку, справа про визнання обмежено дієздатним або недієздатним розглядатиметься судом тієї Договірної Сторони, на території якої цей громадянин має місце проживання. Рішення про визнання особи обмежено дієздатною або недієздатною надсилається компетентному суду Договірної Сторони, громадянином якої є ця особа.
4. Положення пунктів 1-3 цієї статті застосовуються відповідно і до відновлення дієздатності.
Стаття 25. Визнання безвісно відсутнім та оголошення померлим. Встановлення факту смерті
1. У справах про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення померлою та у справах про встановлення факту смерті компетентні установи юстиції Договірної Сторони, громадянином якої особа була на час, коли вона за останніми даними була живою, а щодо інших осіб – установи юстиції за останнім місцем проживання.
2. Установи юстиції кожної з Договірних Сторін можуть визнати громадянина іншої Договірної Сторони та іншу особу, яка проживає на її території, безвісно відсутньою або померлою, а також встановити факт її смерті за клопотанням заінтересованих осіб, які проживають на її території, права та інтереси яких ґрунтуються на законодавстві цієї Договірної Сторони.
3. При розгляді справ про визнання безвісно відсутнім або оголошення померлим та справ про встановлення факту смерті установи юстиції Договірних Сторін застосовують законодавство своєї держави.
Частина III. Сімейні справи
Стаття 26. Укладення шлюбу
Умови укладення шлюбу визначаються для кожного з майбутнього подружжя законодавством Договірної Сторони, громадянином якої він/вона є, а для осіб без громадянства – законодавством Договірної Сторони, яка є їхнім постійним місцем проживання. Крім того, щодо перешкод до укладення шлюбу мають бути дотримані вимоги законодавства Договірної Сторони, на території якої укладається шлюб.
Стаття 27. Правовідносини подружжя
1. Особисті та майнові правовідносини подружжя визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої вони мають спільне місце проживання.
2. Якщо один із подружжя проживає на території однієї Договірної Сторони і при цьому обоє подружжя мають одне й те саме громадянство, їхні особисті та майнові правовідносини визначаються за законодавством тієї Договірної Сторони, громадянами якої вони є.
3. Якщо один із подружжя є громадянином однієї Договірної Сторони, а другий – іншої Договірної Сторони і один із них проживає на території однієї, а другий – на території іншої Договірної Сторони, то їхні особисті та майнові правовідносини визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої вони мали своє останнє спільне місце проживання.
4. Якщо особи, зазначені в пункті 3 цієї статті, не мали спільного місця проживання на територіях Договірних Сторін, застосовується законодавство Договірної Сторони, установа якої розглядає справу.
5. Правовідносини подружжя, що стосуються їхнього нерухомого майна, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно.
6. У справах про особисті та майнові правовідносини подружжя компетентні установи юстиції Договірної Сторони, законодавство якої підлягає застосуванню відповідно до пунктів 1-3,5 цієї статті.
Стаття 28. Розірвання шлюбу
1. У справах про розірвання шлюбу застосовується законодавство Договірної Сторони, громадянами якої є подружжя на момент подання заяви.
2. Якщо один із подружжя є громадянином однієї Договірної Сторони, а другий – іншої Договірної Сторони, застосовується законодавство Договірної Сторони, установа якої розглядає справу про розірвання шлюбу.
Стаття 29. Компетентність установ Договірних Сторін
1. У справах про розірвання шлюбу у випадку, передбаченому пунктом 1 статті 28, компетентні установи Договірної Сторони, громадянами якої є подружжя на момент подання заяви. Якщо на момент подання заяви обоє з подружжя проживають на території іншої Договірної Сторони, то компетентні також установи цієї Договірної Сторони.
2. У справах про розірвання шлюбу у випадку, передбаченому пунктом 2 статті 28, компетентні установи Договірної Сторони, на території якої проживають обоє з подружжя. Якщо один із подружжя проживає на території однієї Договірної Сторони, а другий – на території іншої Договірної Сторони, у справах про розірвання шлюбу компетентні установи обох Договірних Сторін, на територіях яких проживають подружжя.
Стаття 30. Визнання шлюбу недійсним
1. У справах про визнання шлюбу недійсним застосовується законодавство Договірної Сторони, яке відповідно до статті 26 застосовувалося при укладенні шлюбу.
2. Компетентність установи у справах про визнання шлюбу недійсним визначається відповідно до статті 27.
Стаття 31. Встановлення та оспорювання батьківства або материнства
Встановлення та оспорювання батьківства або материнства визначається за законодавством Договірної Сторони, громадянином якої дитина є за народженням.
Стаття 32. Правовідносини батьків і дітей
1. Права та обов’язки батьків і дітей, у тому числі зобов’язання батьків щодо утримання дітей, визначаються законодавством Договірної Сторони, на території якої вони мають постійне спільне місце проживання, а за відсутності постійного спільного місця проживання батьків і дітей їхні взаємні права та обов’язки визначаються законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є дитина.
За вимогою позивача за аліментними зобов’язаннями застосовується законодавство Договірної Сторони, на території якої постійно проживає дитина.
2. Аліментні зобов’язання повнолітніх дітей на користь батьків, а також аліментні зобов’язання інших членів сім’ї визначаються законодавством Договірної Сторони, на території якої вони мали спільне місце проживання. За відсутності спільного місця проживання такі зобов’язання визначаються законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є позивач.
3. У справах про правовідносини між батьками та дітьми компетентний суд Договірної Сторони, законодавство якої підлягає застосуванню відповідно до пунктів 1 і 2 цієї статті.
4. Виконання рішень суду у справах, пов’язаних із вихованням дітей, провадиться в порядку, встановленому законодавством Договірної Сторони, на території якої проживає дитина.
5. Договірні Сторони надають одна одній допомогу в розшуку відповідача у справах про стягнення аліментів, коли є підстави вважати, що відповідач перебуває на території іншої Договірної Сторони, і судом винесено ухвалу про оголошення його розшуку.
Стаття 33. Опіка та піклування
1. Встановлення або скасування опіки та піклування провадиться за законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є особа, щодо якої встановлюється опіка та піклування.
2. Правовідносини між опікуном та піклувальником і особою, яка перебуває під опікою та піклуванням, регулюються законодавством Договірної Сторони, установа якої призначила опікуна або піклувальника.
3. Обов’язок застосовувати опікунство або піклування встановлюється законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є особа, яка призначається опікуном або піклувальником.
4. Опікуном або піклувальником особи, яка є громадянином однієї Договірної Сторони, може бути призначений громадянин іншої Договірної Сторони, якщо він проживає на території Сторони, де здійснюватиметься опіка або піклування.
Стаття 34. Компетентність установ Договірних Сторін у питаннях опіки та піклування
У справах про встановлення або скасування опіки та піклування компетентні установи Договірної Сторони, громадянином якої є особа, щодо якої встановлюється або скасовується опіка чи піклування, якщо інше не встановлено цією Конвенцією.
Стаття 35. Порядок вжиття заходів щодо опіки та піклування
1. У разі необхідності вжиття заходів щодо опіки та піклування в інтересах громадянина однієї Договірної Сторони, постійне місце проживання, місце перебування або майно якого знаходиться на території іншої Договірної Сторони, установа цієї Договірної Сторони невідкладно повідомляє установу, компетентну відповідно до статті 34.
2. У випадках, що не терплять зволікань, установа іншої Договірної Сторони може вжити необхідних заходів відповідно до свого законодавства. При цьому вона зобов’язана невідкладно повідомити про це установу, компетентну відповідно до статті 34. Ці заходи зберігають силу до прийняття установою, зазначеною у статті 34, іншого рішення.
Стаття 36. Порядок передачі опіки або піклування
1. Установа, компетентна відповідно до статті 34, може передати опіку або піклування установі іншої Договірної Сторони в тому випадку, якщо особа, яка перебуває під опікою або піклуванням, має на території цієї Договірної Сторони місце проживання, місце перебування або майно. Передача опіки або піклування набирає чинності з моменту, коли запитувана установа прийме на себе опіку або піклування та повідомить про це запитуючу установу.
2. Установа, яка відповідно до пункту 1 цієї статті прийняла опіку та піклування, здійснює їх відповідно до законодавства своєї держави.
Стаття 37. Усиновлення
1. Усиновлення або його скасування визначається за законодавством Договірної Сторони, громадянином якої є усиновлювач на момент подання заяви про усиновлення або його скасування.
2. Якщо дитина є громадянином іншої Договірної Сторони, при усиновленні або його скасуванні необхідно отримати згоду законного представника та компетентного державного органу, а також згоду дитини, якщо це вимагається законодавством Договірної Сторони, громадянином якої вона є.
3. Якщо дитина усиновлюється подружжям, один з яких є громадянином однієї Договірної Сторони, а інший – громадянином іншої Договірної Сторони, усиновлення або його скасування повинні здійснюватися відповідно до умов, передбачених законодавством обох Договірних Сторін.
4. У справах про усиновлення або його скасування компетентною є установа Договірної Сторони, громадянином якої є усиновлювач на момент подання заяви про усиновлення або його скасування, а у випадку, передбаченому пунктом 3 цієї статті, компетентною є установа тієї Договірної Сторони, на території якої подружжя має або мало останнє спільне місце проживання або перебування.
Частина IV. Майнові правовідносини
Стаття 38. Право власності
1. Право власності на нерухоме майно визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться нерухоме майно. Питання про те, яке майно є нерухомим, вирішується відповідно до законодавства країни, на території якої знаходиться це майно.
2. Право власності на транспортні засоби, що підлягають внесенню до державних реєстрів, визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться орган, що здійснив реєстрацію транспортного засобу.
3. Виникнення та припинення права власності або іншого речового права на майно визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої майно знаходилося в момент, коли мала місце дія або інша обставина, що стала підставою виникнення або припинення такого права.
4. Виникнення та припинення права власності або іншого речового права на майно, що є предметом правочину, визначається за законодавством місця вчинення правочину, якщо інше не передбачено угодою Сторін.
Стаття 39. Форма правочину
1. Форма правочину визначається за законодавством місця його вчинення.
2. Форма правочину щодо нерухомого майна та прав на нього визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться таке майно.
Стаття 40. Довіреність
Форма та строк дії довіреності визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться таке майно.
Стаття 41. Права та обов’язки сторін за правочином
Права та обов’язки сторін за правочином визначаються за законодавством місця його вчинення, якщо інше не передбачено угодою сторін.
Стаття 42. Відшкодування шкоди
1. Зобов’язання про відшкодування шкоди, крім тих, що випливають з договорів та інших правомірних дій, визначаються за законодавством Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди.
2. Якщо заподіювач шкоди та потерпілий є громадянами однієї Договірної Сторони, застосовується законодавство цієї Договірної Сторони.
3. У справах, згаданих у пунктах 1 та 2 цієї статті, компетентним є суд Договірної Сторони, на території якої мала місце дія або інша обставина, що стала підставою для вимоги про відшкодування шкоди. Потерпілий може пред’явити позов також до суду Договірної Сторони, на території якої має місце проживання відповідач.
Стаття 43. Позовна діяльність
Питання позовної діяльності вирішуються за законодавством, яке застосовується для врегулювання відповідного правовідношення.
Частина V. Спадкування
Стаття 44. Принцип рівності
Громадяни кожної з Договірних Сторін можуть спадкувати на територіях інших Договірних Сторін майно або права за законом чи за заповітом на рівних умовах та в тому ж обсязі, що й громадяни даної Договірної Сторони.
Стаття 45. Право спадкування
1. Право спадкування майна, крім випадку, передбаченого пунктом 2 цієї статті, визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої спадкодавець мав останнє постійне місце проживання.
2. Право спадкування нерухомого майна визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно.
Стаття 46. Перехід спадщини до держави
Якщо за законодавством Договірної Сторони, що підлягає застосуванню при спадкуванні, спадкоємцем є держава, то рухоме спадкове майно переходить Договірній Стороні, громадянином якої є спадкодавець на момент смерті, а нерухоме спадкове майно переходить Договірній Стороні, на території якої воно знаходиться.
Стаття 47. Заповіт
Здатність особи до складання та скасування заповіту, а також форма заповіту та його скасування визначається за правом тієї країни, де заповідач мав місце проживання на момент складання акта. Однак заповіт або його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недотримання форми, якщо остання задовольняє вимогам права місця його складання.
Стаття 48. Компетенція у справах про спадщину
1. Провадження у справах про спадкування рухомого майна компетентні вести установи Договірної Сторони, на території якої мав місце проживання спадкодавець на момент своєї смерті.
2. Провадження у справах про спадкування нерухомого майна компетентні вести установи Договірної Сторони, на території якої знаходиться майно.
3. Положення пунктів 1 та 2 цієї статті застосовуються також при розгляді спорів, що виникають у зв’язку з провадженням у справах про спадщину.
Стаття 49. Компетенція дипломатичного представництва або консульської установи у справах про спадщину
У справах про спадкування, у тому числі за спадковими спорами, дипломатичні представництва або консульські установи кожної з Договірних Сторін компетентні представляти (за винятком права на відмову від спадщини) без спеціальної довіреності в установах інших Договірних Сторін громадян своєї держави, якщо вони відсутні або не призначили представника.
Стаття 50. Заходи щодо охорони спадщини
1. Установи Договірних Сторін вживають відповідно до свого законодавства заходів, необхідних для забезпечення охорони спадщини, залишеної на їхніх територіях громадянами інших Договірних Сторін, або для управління нею.
2. Про заходи, вжиті згідно з пунктом 1 цієї статті, невідкладно повідомляється дипломатичне представництво або консульська установа Договірної Сторони, громадянином якої є спадкодавець. Зазначене представництво або установа може брати участь у здійсненні цих заходів.
3. За клопотанням установи юстиції, компетентної вести провадження у справі про спадкування, а також дипломатичного представництва або консульської установи заходи, вжиті відповідно до пункту 1 цієї статті, можуть бути змінені, скасовані або відкладені.
Розділ III. ВИЗНАННЯ І ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ
Стаття 51. Визнання і виконання рішень
Кожна з Договірних Сторін на умовах, передбачених цією Конвенцією, визнає і виконує такі рішення, винесені на території інших Договірних Сторін:
а) рішення установ юстиції у цивільних і сімейних справах, включаючи затверджені судом мирові угоди у таких справах та нотаріальні акти щодо грошових зобов’язань (далі – рішення);
б) рішення судів у кримінальних справах про відшкодування шкоди.
Стаття 52. Визнання рішень, що не потребують виконання
1. Внесені установами юстиції кожної з Договірних Сторін і такі, що набрали законної сили, рішення, які за своїм характером не потребують виконання, визнаються на території інших Договірних Сторін без спеціального провадження за умови, якщо:
а) установи юстиції запитуваної Договірної Сторони не винесли раніше у цій справі рішення, що набрало законної сили;
б) справа згідно з цією Конвенцією, а у випадках, не передбачених нею, згідно із законодавством Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнано, не належить до виключної компетенції установ юстиції цієї Договірної Сторони.
2. Положення пункту 1 цієї статті стосуються також рішень з опіки та піклування, а також рішень про розірвання шлюбу, винесених установами, компетентними згідно із законодавством Договірної Сторони, на території якої винесено рішення.
Стаття 53. Клопотання про дозвіл примусового виконання рішення
1. Клопотання про дозвіл примусового виконання рішення подається до компетентного суду Договірної Сторони, де рішення підлягає виконанню. Воно може бути подане і до суду, який виніс рішення у справі в першій інстанції. Цей суд направляє клопотання суду, компетентному винести рішення за клопотанням.
2. До клопотання додаються:
а) рішення або його засвідчена копія, а також офіційний документ про те, що рішення набрало законної сили та підлягає виконанню або про те, що воно підлягає виконанню до набрання законної сили, якщо це не випливає з самого рішення;
б) документ, з якого випливає, що сторона, проти якої було винесено рішення, яка не брала участі в процесі, була в належному порядку та своєчасно викликана до суду, а у разі її процесуальної недієздатності була належним чином представлена;
в) документ, що підтверджує часткове виконання рішення на момент його пересилання;
г) документ, що підтверджує угоду сторін, у справах договірної підсудності.
3. Клопотання про дозвіл примусового виконання рішення та додані до нього документи забезпечуються засвідченим перекладом на мову запитуваної Договірної Сторони або на російську мову.
Стаття 54. Порядок визнання та примусового виконання рішень
1. Клопотання про визнання та дозвіл примусового виконання рішень, передбачених у статті 51, розглядаються судами Договірної Сторони, на території якої має бути здійснене примусове виконання.
2. Суд, що розглядає клопотання про визнання та дозвіл примусового виконання рішення, обмежується встановленням того, що умови, передбачені цією Конвенцією, дотримані. У випадку, якщо умови дотримані, суд виносить рішення про примусове виконання.
3. Порядок примусового виконання визначається за законодавством Договірної Сторони, на території якої має бути здійснене примусове виконання.
Стаття 55. Відмова у визнанні та виконанні рішень
У визнанні передбачених статтею 52 рішень та у видачі дозволу на примусове виконання може бути відмовлено у випадках, якщо:
а) відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої винесено рішення, воно не набрало законної сили або не підлягає виконанню, за винятком випадків, коли рішення підлягає виконанню до набрання законної сили;
б) відповідач не брав участі в процесі внаслідок того, що йому або його уповноваженому не було своєчасно та належним чином вручено виклик до суду;
в) у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тієї самої підстави на території Договірної Сторони, де має бути визнане та виконане рішення, було вже раніше винесено рішення, що набрало законної сили, або є визнане рішення суду третьої держави, або якщо установою цієї Договірної Сторони було раніше порушено провадження у даній справі;
г) згідно з положеннями цієї Конвенції, а у випадках, не передбачених нею, згідно із законодавством Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнане та виконане, справа належить до виключної компетенції її установи;
д) відсутній документ, що підтверджує угоду сторін у справі про договірну підсудність;
е) закінчився строк давності примусового виконання, передбачений законодавством Договірної Сторони, суд якої виконує доручення.
Розділ IV. ПРАВОВА ДОПОМОГА ТА ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ
Частина 1. Видача
Стаття 56. Обов’язок видачі
1. Договірні Сторони зобов’язуються відповідно до умов, передбачених цією Конвенцією, на вимогу видавати одна одній осіб, які перебувають на їхній території, для притягнення до кримінальної відповідальності або для виконання вироку.
2. Видача для притягнення до кримінальної відповідальності здійснюється за такі діяння, які за законами запитуючої та запитуваної Договірних Сторін є караними і за вчинення яких передбачається покарання у вигляді позбавлення волі на строк не менше одного року або більш суворе покарання.
3. Видача для виконання вироку здійснюється за такі діяння, які відповідно до законодавства запитуючої та запитуваної Договірних Сторін є караними і за вчинення яких особа, видача якої вимагається, була засуджена до позбавлення волі на строк не менше шести місяців або до більш суворого покарання.
Стаття 57. Відмова у видачі
1. Видача не здійснюється, якщо:
а) особа, видача якої вимагається, є громадянином запитуваної Договірної Сторони;
б) на момент отримання вимоги кримінальне переслідування згідно із законодавством запитуваної Договірної Сторони не може бути порушене або вирок не може бути виконаний внаслідок закінчення строку давності чи з іншої законної підстави;
в) щодо особи, видача якої вимагається, на території запитуваної Договірної Сторони за той самий злочин було винесено вирок або постанову про припинення провадження у справі, що набрали законної сили;
г) злочин відповідно до законодавства запитуючої або запитуваної Договірної Сторони переслідується в порядку приватного обвинувачення (за заявою потерпілого).
2. У видачі може бути відмовлено, якщо злочин, у зв’язку з яким вимагається видача, вчинено на території запитуваної Договірної Сторони.
3. У разі відмови у видачі запитуюча Договірна Сторона повинна бути поінформована про підстави відмови.
Стаття 58. Вимога про видачу
1. Вимога про видачу повинна містити такі відомості:
а) найменування запитуючої та запитуваної установ;
б) опис фактичних обставин діяння та текст закону запитуючої Договірної Сторони, на підставі якого це діяння визнається злочином, із зазначенням передбачуваної цим законом міри покарання;
в) прізвище, ім’я, по батькові особи, яка підлягає видачі, її рік народження, громадянство, місце проживання або перебування, по можливості – опис зовнішності, фотографію, відбитки пальців та інші відомості про її особу;
г) дані про розмір шкоди, завданої злочином.
2. До вимоги про видачу для здійснення кримінального переслідування має бути додана завірена копія постанови про взяття під варту.
3. До вимоги про видачу для приведення вироку до виконання мають бути додані завірена копія вироку з відміткою про набрання ним законної сили та текст положення кримінального закону, на підставі якого особу засуджено. Якщо засуджений уже відбув частину покарання, повідомляються також дані про це.
4. Вимоги про видачу та додані до неї документи складаються відповідно до положень статті 17.
Стаття 59. Додаткові відомості
1. Якщо вимога про видачу не містить усіх необхідних даних, то запитувана Договірна Сторона може зажадати додаткові відомості, для чого встановлює строк до одного місяця. Цей строк може бути продовжений ще до одного місяця за клопотанням запитуючої Договірної Сторони.
2. Якщо запитуюча Договірна Сторона не надасть у встановлений строк додаткових відомостей, то запитувана Договірна Сторона повинна звільнити особу, взяту під варту.
Стаття 60. Розшук і взяття під варту для видачі
Після отримання вимоги про видачу запитувана Договірна Сторона негайно вживає заходів до розшуку та взяття під варту особи, видача якої вимагається, за винятком тих випадків, коли видача не може бути здійснена.
Стаття 61. Взяття під варту або затримання до отримання вимоги про видачу
1. Особа, видачі якої вимагається, за клопотанням може бути взята під варту і до отримання вимоги про видачу. У клопотанні повинні міститися посилання на постанову про взяття під варту або на вирок, що набрав законної сили, та вказівка на те, що вимога про видачу буде надіслана додатково. Клопотання про взяття під варту до отримання вимоги про видачу може бути передане поштою, телеграфом, телексом або телефаксом.
2. Особа може бути затримана і без клопотання, передбаченого в пункті 1 цієї статті, якщо є передбачені законодавством підстави підозрювати, що вона вчинила на території іншої Договірної Сторони злочин, що тягне за собою видачу.
3. Про взяття під варту або затримання до отримання вимоги про видачу необхідно негайно повідомити іншу Договірну Сторону.
Стаття 61-1. Розшук особи до отримання вимоги про видачу
1. Договірні Сторони здійснюють за дорученням розшук особи до отримання вимоги про її видачу за наявності підстав вважати, що ця особа може перебувати на території запитуваної Договірної Сторони.
2. Доручення про здійснення розшуку складається відповідно до положень статті 7 і повинно містити якомога повніший опис особи, яка розшукується, поряд з будь-якою іншою інформацією, що дозволяє встановити її місцезнаходження, прохання про взяття її під варту із зазначенням того, що вимога про видачу цієї особи буде представлена.
3. До доручення про здійснення розшуку додається засвідчена копія рішення компетентного органу про взяття під варту або вироку, що набрав законної сили, відомості про невідбуту частину покарання, а також фотографія та відбитки пальців рук (якщо такі є).
4. Про взяття під варту особи, яка розшукується, або про інші результати розшуку негайно інформується запитуюча Договірна Сторона.
Стаття 61-2. Обчислення строку тримання під вартою
Час тримання під вартою особи, взятої під варту відповідно до положень статей 60, 61, 61-1 цієї Конвенції, у разі її видачі, зараховується в загальний строк тримання під вартою, передбачений законодавством Договірної Сторони, якій цю особу видано.
Стаття 62. Звільнення особи, затриманої або взятої під варту
1. Особа, взята під варту згідно з пунктом 1 статті 61 та статтею 61-1, повинна бути звільнена, якщо надійде повідомлення запитуючої Договірної Сторони про необхідність звільнення цієї особи, або вимога про видачу з усіма доданими до неї документами, передбаченими статтею 58, не буде отримана запитуваною Договірною Стороною протягом сорока днів з дня взяття під варту.
2. Особа, затримана згідно з пунктом 2 статті 61, повинна бути звільнена, якщо клопотання про взяття її під варту відповідно до пункту 1 статті 61 не надійде протягом строку, передбаченого законодавством для затримання.
Стаття 63. Відстрочка видачі
Якщо особа, видачі якої вимагають, притягнута до кримінальної відповідальності або засуджена за інший злочин на території запитуваної Договірної Сторони, її видача може бути відстрочена до припинення кримінального переслідування, приведення вироку до виконання або до звільнення від покарання.
Стаття 64. Видача на час
1. Якщо відстрочка видачі, передбачена статтею 63, може спричинити закінчення строку давності кримінального переслідування або завдати шкоди розслідуванню злочину, особа, видачі якої вимагають за клопотанням, може бути видана на час.
2. Видана на час особа повинна бути повернена після проведення дії у кримінальній справі, для якої її було видано, але не пізніше ніж через три місяці з дня передачі особи. В обґрунтованих випадках строк може бути продовжено.
Стаття 65. Колізія вимог про видачу
Якщо вимоги про видачу надійдуть від кількох держав, запитувана Договірна Сторона самостійно вирішує, яка з цих вимог повинна бути задоволена.
Стаття 66. Межі кримінального переслідування виданої особи
1. Без згоди запитуваної Договірної Сторони видана особа не може бути притягнута до кримінальної відповідальності або піддана покаранню за вчинений до її видачі злочин, за який вона не була видана.
2. Без згоди запитуваної Договірної Сторони особа не може бути видана також третій державі.
3. Згоди запитуваної Договірної Сторони не вимагається, якщо видана особа до закінчення одного місяця після завершення кримінального провадження, а в разі засудження – до закінчення одного місяця після відбуття покарання або звільнення від нього не залишить територію запитуючої Договірної Сторони, або якщо вона туди добровільно повернеться. У цей строк не зараховується час, протягом якого видана особа не могла залишити територію запитуючої Договірної Сторони.
Стаття 67. Передача виданої особи
Запитувана Договірна Сторона повідомляє запитуючу Договірну Сторону про місце та час видачі. Якщо запитуюча Договірна Сторона не прийме особу, що підлягає видачі, протягом 15 днів після встановленої дати передачі, ця особа повинна бути звільнена з-під варти.
Стаття 67-1. Повторне затримання або взяття під варту
Звільнення особи відповідно до пункту 2 статті 59, пунктів 1 і 2 статті 62 та статті 67 не перешкоджає повторному її затриманню та взяттю під варту з метою видачі необхідної особи в разі подальшого отримання вимоги про видачу.
Стаття 68. Повторна видача
Якщо видана особа ухилиться від кримінального переслідування або від відбуття покарання та повернеться на територію запитуваної Договірної Сторони, то за новою вимогою вона повинна бути видана без подання матеріалів, згаданих у статтях 58 і 59.
Стаття 69. Повідомлення про результати провадження у кримінальній справі
Договірні Сторони повідомляють одна одну про результати провадження у кримінальній справі проти виданої їм особи. На прохання надсилається також копія остаточного рішення.
Стаття 70. Транзитне перевезення
1. Договірна Сторона за клопотанням іншої Договірної Сторони дозволяє транзитне перевезення своєю територією осіб, виданих іншій Договірній Стороні або переданих на час третьою державою.
2. Клопотання про дозвіл такого перевезення розглядається в тому ж порядку, що й вимога про видачу.
3. Запитувана Договірна Сторона дозволяє транзитне перевезення таким способом, який вона вважає найбільш доцільним.
Стаття 71. Витрати, пов’язані з видачею та транзитним перевезенням
Витрати, пов’язані з видачею або передачею на час, несе Договірна Сторона, на території якої вони виникли, а витрати, пов’язані з транзитним перевезенням, – Договірна Сторона, яка звернулася з клопотанням про таке перевезення.
Частина 2. Здійснення кримінального переслідування
Стаття 72. Обов’язок здійснення кримінального переслідування
1. Кожна Договірна Сторона зобов’язується за дорученням іншої Договірної Сторони здійснювати відповідно до свого законодавства кримінальне переслідування проти власних громадян, підозрюваних у тому, що вони вчинили на території запитуючої Договірної Сторони злочин.
2. Якщо злочин, за яким порушено справу, тягне за собою цивільно-правові вимоги осіб, які зазнали шкоди від злочину, ці вимоги за наявності їхнього клопотання про відшкодування шкоди розглядаються в даній справі.
Стаття 73. Доручення про здійснення кримінального переслідування
1. Доручення про здійснення кримінального переслідування повинно містити:
а) найменування запитуючої установи;
б) опис діяння, у зв’язку з яким направлено доручення про здійснення переслідування;
в) якомога точніше зазначення часу та місця вчинення діяння;
г) текст положення закону запитуючої Договірної Сторони, на підставі якого діяння визнається злочином, а також текст інших законодавчих норм, що мають суттєве значення для провадження у справі;
д) прізвище та ім’я підозрюваної особи, її громадянство, а також інші відомості про її особу;
е) заява потерпілих у кримінальних справах, що порушуються за заявою потерпілого, та заяви про відшкодування шкоди;
ж) зазначення розміру шкоди, завданої злочином.
До доручення додаються наявні в розпорядженні запитуючої Договірної Сторони матеріали кримінального переслідування, а також докази.
2. При направленні запитуючою Договірною Стороною порушеної кримінальної справи розслідування за цією справою продовжується запитуваною Договірною Стороною відповідно до свого законодавства. Кожен з наявних у справі документів має бути засвідчений гербовою печаткою компетентної установи юстиції запитуючої Договірної Сторони.
3. Доручення та додані до нього документи складаються відповідно до положень статті 18.
4. Якщо обвинувачений на момент направлення доручення про здійснення переслідування утримується під вартою на території запитуючої Договірної Сторони, він доставляється на територію запитуваної Договірної Сторони.
Стаття 74. Повідомлення про результати кримінального переслідування
Запитувана Договірна Сторона зобов’язана повідомити запитуючу Договірну Сторону про остаточне рішення. На прохання запитуючої Договірної Сторони надсилається копія остаточного рішення.
Стаття 75. Наслідки прийняття рішення
Якщо Договірній Стороні відповідно до статті 72 було направлено доручення про здійснення кримінального переслідування після набрання чинності вироком або прийняття установою запитуваної Договірної Сторони іншого остаточного рішення, кримінальна справа не може бути порушена установами запитуючої Договірної Сторони, а порушена ними справа не підлягає припиненню.
Стаття 76. Обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідальність
Кожна з Договірних Сторін під час розслідування злочинів та розгляду кримінальних справ судами враховує передбачені законодавством Договірних Сторін обставини, що пом’якшують відповідальність, незалежно від того, на території якої Договірної Сторони вони виникли.
Стаття 76-1. Визнання вироків
При вирішенні питань про визнання особи особливо небезпечним рецидивістом, про встановлення фактів вчинення злочину повторно та порушення обов’язків, пов’язаних з умовним засудженням, відстрочкою виконання вироку або умовно-достроковим звільненням, установи юстиції Договірних Сторін можуть визнавати та враховувати вироки, винесені судами (трибуналами) колишнього Союзу РСР та союзних республік, що входили до його складу, а також судами Договірних Сторін.
Стаття 77. Порядок розгляду справ, підсудних судам двох або кількох Договірних Сторін
При обвинуваченні однієї особи або групи осіб у вчиненні кількох злочинів, справи про які підсудні судам двох або більше Договірних Сторін, розглядати їх компетентний суд тієї Договірної Сторони, на території якої закінчено попереднє розслідування. У цьому випадку справа розглядається за правилами судочинства цієї Договірної Сторони.
Частина 3. Спеціальні положення про правову допомогу та правові відносини у кримінальних справах
Стаття 78. Передача предметів
1. Договірні Сторони зобов’язуються на прохання передавати одна одній:
а) предмети, які були використані при вчиненні злочину, що тягне за собою видачу особи відповідно до цієї Конвенції, у тому числі знаряддя злочину; предмети, які були придбані в результаті злочину або як винагорода за нього, або ж предмети, які злочинець отримав замість предметів, придбаних таким чином;
б) предмети, які можуть мати значення доказів у кримінальній справі; ці предмети передаються і в тому випадку, якщо видача злочинця не може бути здійснена через його смерть, втечу або з інших обставин.
2. Якщо запитуваній Договірній Стороні предмети, зазначені в пункті першому цієї статті, необхідні як докази у кримінальній справі, їх передача може бути відстрочена до закінчення провадження у справі.
3. Права третіх осіб на передані предмети залишаються в силі. Після закінчення провадження у справі ці предмети повинні бути безоплатно повернуті Договірній Стороні, яка їх передала.
Стаття 78-1. Тимчасова передача особи, яка перебуває під вартою або відбуває покарання у вигляді позбавлення волі
1. У разі необхідності допитати як свідка або потерпілого особу, яка утримується під вартою або відбуває покарання у вигляді позбавлення волі на території іншої Договірної Сторони, а також провести іншу слідчу дію за її участю, ця особа, незалежно від її громадянства, за обґрунтованим проханням зацікавленої Договірної Сторони може бути за рішенням Генерального прокурора (Прокурора) запитуваної Договірної Сторони тимчасово передана за умови її утримання під вартою та повернення у встановлений строк.
2. Прохання про тимчасову передачу особи, зазначеної в пункті 1 цієї статті, складається відповідно до положень статті 7 і також повинно містити зазначення строку, протягом якого потрібна присутність цієї особи в запитуючій Договірній Стороні.
3. Тимчасова передача особи, зазначеної в пункті 1 цієї статті, не здійснюється:
а) якщо не отримано її згоди на таку передачу;
б) у разі необхідності її присутності на попередньому слідстві або судовому розгляді на території запитуваної Договірної Сторони;
в) якщо така передача може спричинити порушення встановлених строків утримання цієї особи під вартою або відбування нею покарання у вигляді позбавлення волі.
4. На особу, зазначену в пункті 1 цієї статті, поширюються гарантії, передбачені пунктом 1 статті 9.
Стаття 79. Повідомлення про обвинувальні вироки та відомості про судимість
1. Кожна з Договірних Сторін щорічно повідомлятиме іншим Договірним Сторонам відомості про обвинувальні вироки, що набрали законної сили, винесені її судами щодо громадян відповідної Договірної Сторони, одночасно пересилаючи наявні відбитки пальців засуджених.
2. Кожна з Договірних Сторін надає іншим Договірним Сторонам безоплатно на їхнє прохання відомості про судимість осіб, раніше засуджених її судами, якщо ці особи притягуються до кримінальної відповідальності на території запитуючої Договірної Сторони.
Стаття 80. Особливий порядок зносин
Зносини з питань видачі та кримінального переслідування здійснюються генеральними прокурорами (прокурорами) Договірних Сторін.
Зносини з питань виконання процесуальних та інших дій, що потребують санкції прокурора (суду), здійснюються органами прокуратури в порядку, встановленому генеральними прокурорами (прокурорами) Договірних Сторін.
Розділ V. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 81. Питання застосування цієї Конвенції
Питання, що виникають при застосуванні цієї Конвенції, вирішуються компетентними органами Договірних Сторін за взаємним погодженням.
Стаття 82. Співвідношення Конвенції з міжнародними договорами
Ця Конвенція не зачіпає положень інших міжнародних договорів, учасниками яких є Договірні Сторони.
Стаття 83. Порядок набрання чинності
1. Ця Конвенція підлягає ратифікації державами, які її підписали. Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Уряду Республіки Білорусь, який виконує функції депозитарію цієї Конвенції.
2. Ця Конвенція набере чинності на тридцятий день, рахуючи з дня здачі на зберігання депозитарію третьої ратифікаційної грамоти. Для держави, ратифікаційна грамота якої буде здана на зберігання депозитарію після набрання законної сили цією Конвенцією, вона набере чинності на тридцятий день, рахуючи з дня здачі на зберігання депозитарію її ратифікаційної грамоти.
Стаття 84. Строк дії Конвенції
1. Ця Конвенція діє протягом п’яти років з дня набрання нею чинності. Після закінчення цього строку Конвенція автоматично продовжується кожного разу на новий п’ятирічний період.
2. Кожна Договірна Сторона може вийти з цієї Конвенції, надіславши письмове повідомлення про це депозитарію за 12 місяців до закінчення поточного п’ятирічного строку її дії.
Стаття 85. Дія в часі
Дія цієї Конвенції поширюється також на правовідносини, що виникають до набрання нею чинності.
Стаття 86. Порядок приєднання до Конвенції
До цієї Конвенції після набрання нею чинності можуть приєднатися за згодою всіх Договірних Сторін інші держави шляхом передачі депозитарію документів про таке приєднання. Приєднання вважається таким, що набрало законної сили після закінчення тридцяти днів з дня отримання депозитарієм останнього повідомлення про згоду на таке приєднання.
Стаття 87. Обов’язки депозитарія
Депозитарій негайно сповіщатиме всі держави, які підписали цю Конвенцію та приєдналися до неї, про дату здачі на зберігання кожної ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, дату набрання Конвенцією чинності, а також про отримання ним інших повідомлень.
Вчинено в місті Мінську 22 січня 1993 року в одному справжньому примірнику російською мовою. Справжній примірник зберігається в Архіві Уряду Республіки Білорусь, який надішле державам-учасницям цієї Конвенції її засвідчену копію.
За Республіку Вірменія
За Республіку Білорусь
За Республіку Казахстан
За Республіку Киргизстан
За Республіку Молдова
За Російську Федерацію
За Республіку Таджикистан
За Туркменістан
За Республіку Узбекистан
За Україну